– І таке було. То був 1989 рік. Історія трапилася випадково. Ми справляли день народження моєї дружини Олі у ресторані “Максим”. Поруч з нами сиділо двоє сумних людей, коли запросили їх за свій стіл, вони не відмовилися. Це були американці. Потім усі разом пішли до мене на квартиру (тоді я її наймав, у сорок років своєї ще не мав). Колі гості глянули на мої умови і дізналися , що я відомий композитор, то сказали, що в них пуерториканці живуть краще. Фортепіано стояло у мене на кухні, 50 сантиметрів від газової плити. О четвертій годині ранку одному з американців, якого звали Джоном, я подарував партитуру. Записав йому свій телефон. Джон був маленький на зріст, а партитура виглядала великою, і я подумав, що він її просто викине.

Через півроку прийшов лист з Америки, у ньому було написано, що нью-йоркська Академія мистецтв запрошує мене на концерт класичної музики, де будуть виконуватися твори Чайковського, Глазунова і Злотника. Вони запрошували нас разом з дружиною і брали на себе всі витрати, візу треба було робити в Москві. Через бюрократичні перепони я не поїхав, не встигав оформити документи, хоч залишалося півтора місяця. Потім, коли я був у Нью-Йорку, всі обіцянки було виконано. Я отримав гонорар.

– Кіномузика…

– Я написав музику більш як до сорока фільмів. Пригадується картина “Взять живим”, де балади виконував Й. Кобзон, а вірші були написані Г. Поженяном. У фінальній пісні там були такі слова:

О, если б моря обмелели
И твердь обнажилась земная -
Живым не хватило б молелен,
Чтоб мертвых назвать, поминая…
Живым не хватило бы зданий
Для досок мемориальных,
Правительствам - оправданий
За лживость коней триумфальных.

І це за Брежнєва! Це все, звичайно, вирізали, а мене мало не відправили “по ленінських місцях”.